Ford GT40

Ford GT40
Ford GT40
Виробник	Ford
Роки виробництва	1964-1969 (105 авто)
Наступник(и)	Ford P68 (гоночний) Ford GT (дорожний)
Клас	спорткар
Двигун(и)	Бензиновий двигун
Колісна база	2413 мм
Довжина	4064 мм
Ширина	1778 мм
Висота	1029 мм
Маса	980 кг
Місткість бака	136 л
Подібні	Ferrari P Jaguar XJ13 Porsche 906

Ford GT40 — спортивний автомобіль, 4-разовий переможець 24 години Ле-Мана з 1966 по 1969 рр. (Хоча в 1967 році з іншим кузовом). Його спеціально розробили для перемог в гонках на далекі дистанції проти Ferrari (який перемагав в Ле-Мані шість разів поспіль з 1960 по 1965). GT40 GT-40P 1075 був першим автомобілем, який отримав перемогу в Ле-Мані двічі (1968 і 1969 рр.); Цей автомобіль використовував двигун Gurney Weslake з особливого сплаву.

Автомашину назвали GT (скор. від Gran Turismo) і додали 40, що позначає його повну висоту в 40 дюймів (1.02 м разом з вітровим склом), як того вимагають правила. Використовувалися двигуни Ford V8 великого об'єму (4.7 л і 7.0 л), у порівнянні з Ferrari V12, об'ємом 3.0 л або 4.0 л.

Ранні автомобілі називалися просто «Ford GT». «GT40» - так називався проєкт з підготовки машин до міжнародних перегонів на витривалість, і Ford дуже хотів виграти 24 Години Ле-Мана. Перші 12 «прототипів» мали серійні номери з GT-101 по GT-112.

Почалося «виробництво» і наступні автомобілі, MkI, MkII, MkIII та MkIV, нумерувалися від GT40-P-1000 до GT40-P-1145, і вже офіційно були «GT40». Ім'я проєкту Ford і серійні номери розсіюють чутки про те, що «GT40» був нібито «тільки прізвиськом».Була розроблена Керолом Шелбі і Кеном Майлзом,який перший випробував її. Всього виготовили 105 автомобілів.

Ford GT —— це сучасна данина поваги до GT40.

Генрі Форд II ще на початку 1960-х хотів, щоб його авто брало участь у Ле-Мані. Навесні 1963 р Форд дізнався через європейського посередника, що Енцо Феррарі цікавиться Ford Motor Company, щоб продати їй своє виробництво. Форд витратив кілька мільйонів доларів на ревізію фабричних активів Ferrari і юридичні переговори. Однак Феррарі в односторонньому порядку перервав переговори на останній стадії, коли з'ясувалося, що після покупки машини Ferrari не братимуть участі в гонках Індіанаполіс 500, оскільки компанія Ford вже виставляла на цю гонку машини зі своїми двигунами, і не збиралася конкурувати сама з собою. Після скасування угоди Генрі Форд II направляє свій гоночний підрозділ на пошуки компанії, яка змогла б обійти Ferrari на світових перегонах на витривалість.

З цього моменту Форд починає переговори з Lotus, Lola і Cooper. Cooper не мали ніякого досвіду в GT або прототипах, і їх результати в Формулі-1 постійно знижувалися.

Lotus вже був партнером Ford'а в проекті Інді 500. Керівники Ford сумнівалися, що Lotus зможе впоратися з цим новим проектом. Колін Чепмен, ймовірно, думав так само, так як попросив високу ціну за сприяння і наполягав на тому, що автомобіль (яким в подальшому стане Lotus Europa) потрібно назвати Lotus-Ford, що можна було розглянути як ввічливу відмову. Вибрали Lola, так як вона використовувала двигун Ford V8 в средньомоторній Lola Mk (також відомому як Lola GT). Це був один з найбільш просунутих гоночних автомобілів того часу, який не можна було не помітити в Ле-Мані 1963 року хоча автомобіль не був навіть дороблений. Однак Ерік Бродлі, власник і провідний конструктор Lola Cars, погодився на короткострокове особисте сприяння проекту без залучення Lola Cars.

Угода з Еріком Бродлі включала співпрацю на один рік і продаж двох шасі Lola Mk 6. Щоб сформувати команду розробки, Ford також найняв екс-менеджера команди Aston Martin Джона Уайер. Інженера Ford Motor Co. Роя Ланна послали до Англії; він проектував средньомоторний концепт Mustang I з 4-циліндровим двигуном об'ємом 1.7 л. Незважаючи на маленький двигун Мустанга I, Ланн був єдиним інженером Дірборна, який мав трохи досвіду в середньомоторних автомобілях. Бродлі, Ланн і Уайер почали роботу над новим автомобілем на Lola Factory в Бромлі.

В Наприкінці 1963-го команда переїхала в Слау, Англія, біля аеропорту Хітроу. Ford заснував нову філію під керівництвом Уайер, Ford Advanced Vehicles Ltd, для управління проектом.

Перше шасі з'явилося 16 березня 1963 року. Перший «Ford GT», GT/101, був представлений в Англії 1 квітня і незабаром після цього показаний в Нью-Йорку. Його обладнали двигуном 4.2 л. Fairlane з КПП Colotti, та ж сама силова установка використовувалася в Lola GT і одномісному Lotus 29, який завоював вельми спірне друге місце в Інді 500 в 1963. (Дизайн DOHC використовувався в більш пізні роки в Інді. Він переміг в 1965 на Lotus 38).

Ford GT40 спочатку брав участь в травні 1964 на гонці Нюрбургринг 1000 км, де у нього відмовила підвіска, коли він йшов на другому місці на початку гонки. Три тижні потому в 24 годинах Ле-Мана зійшли всі три учасники, хоча автомобіль Гінтера/Грегорі йшов попереду з другого кола до першого Пітстопа. У лютому 1965 року Кен Майлз і Ллойд Рабі привели GT40 до перемоги на 2000 км в Дейтоні.

Досвід, отриманий в 1964 і 1965 роках, дозволив 7-літровому Mk II домінувати на гонці 24 години Ле-Мана в 1966 році. Фініш, однак, був затьмарений: в заключні кілька годин Ford GT новозеландців Брюса Макларена і Кріса Еймон впритул переслідував лідируючий Ford GT, керований Кеном Майлзом. Посадові особи команди Ford зіткнулися з важким вибором. Вони могли дозволити водіям самим вирішувати результат гонки, змагаючись один за одним - і ризикувати одним або обома автомобілями. Вони могли диктувати порядок фінішу водіям - і частина водіїв буде надзвичайно незадоволена. Або вони могли організувати нічию, і автомобілі Макларена/Амона і Майлза/Халм перетинають фінішну лінію пліч-о-пліч. Команда вибрала останнє і інформувала Макларена і Майлза про це рішення безпосередньо перед тим, як вони сіли в свої машини для заключного заїзду. Потім, незадовго до фінішу, Automobile Club de l'Ouest (ACO), організатори заходу в Ле-Мані, повідомили Форду, що відмінність в стартових позиціях буде взято до уваги в близькому фініші - значить, машина Макларена/Амона, яка стартувала приблизно на 18 метрів позаду автомобіля Халм/Майлза, пройшла трохи більшу дистанцію і тому буде переможцем. По-друге, як пізніше зізналися посадові особи Ford, непрості відносини компанії з Майлзом, своїм головним пілотом за контрактом, поставило їх в складне становище. Вони могли нагородити видатного гонщика, з яким час від часу надзвичайно важко працювати, або вони могли вирішити на користь інших претендентів (Макларена/Амона) з меншими зобов'язаннями в програмі Ford'а, але з якими було простіше мати справу. Ford влаштували організований фотофініш, але Майлз, глибоко розчарувавшись в цьому рішенні після всіх своїх праць, вкладених в програму, висловив протест, раптово пригальмувавши за кілька ярдів від фінішу і дозволивши Макларену перетнути межу першим. Майлз загинув у нещасному випадку на випробуваннях всього два місяці по тому. Таким чином, він не отримав заслуженого унікального досягнення - завоювання золота в Себрингу, Дайтоні і Ле-Мані в одному і тому ж році.

Смерть Майлза сталася за кермом Ford «J-car», ітерації GT40, яка включала кілька унікальних особливостей: алюмінієву комірчасту конструкцію шасі і дизайн корпусу типу «breadvan», експериментом на тему хвоста Камма. На жаль, фатальний нещасний випадок Майлза був частково списаний на недопрацьовану аеродинаміку J-car, і команда зайнялася повною переробкою автомобіля, який став відомий як Mk IV. Mk IV, новий дизайн з двигуном Mk II, але іншими шасі і корпусом, виграв в наступному році в Ле-Мані (коли там брали участь чотири Mark IV, три Mark II і три Марк I). Високі швидкості, досягнуті на цих перегонах, викликали зміну правил, які вступили в дію в 1968-му році: обсяг атмосферних двигунів прототипів був обмежений до трьох літрів, як і в Формулі-1. Через це були виключені Ferrari 330P, Chaparral і Mk IV.

Серійним спорт-карам типу GT40 і Lola T70, з 5-літровими двигунами, дозволяли брати участь в гонці, якщо обсяг їх виробництва був не менше 50 автомобілів. Доопрацьований Джоном Уайер Mk I з 4,7-літровим мотором виграв гонку 24 години Ле-Ману в 1968-му в битві з меншими і більш крихкими прототипами. Цей результат, плюс інші чотири перемоги GT40, дозволив Ford'у здобути перемогу в міжнародному чемпіонаті спорткарів 1968 року. Призначена для заміни GT40 машина Ford P68 з трилітровим двигуном показала гнітючі результати. У 1969-му, в битві з більш просунутими прототипами і новими, хоча поки ще ненадійними 4,5-літровими Porsche 917, переможці Ікс/Олівер зуміли побити залишилися 3-літрові Porsche 908 всього на кілька секунд на вже застарілому GT40 (той самий автомобіль, який переміг в 1968, легендарний GT40P/ 1075). Крім зносу гальм Porsche і рішення не змінювати колодки ближче до кінця гонки, перемогу принесли спокійна манера водіння пілотів GT40 і героїчні зусилля Жакі Ікса в найпотрібніший момент (тоді Ікс був новобранцем Ле-Мана, а пізніше він здобув в цій гонці п'ять перемог). У 1970 році домінував вже доопрацьований Porsche 917, а GT40 застарів остаточно.

• 
  Ford GT40 Mk I
• 
  Ford GT40 Mk II
• 
  Ford GT40 Mk III
• 
  Ford GT40 Mk IV

• 4181 см³ (255 CID) V8
• 4737 см³ (289 CID) V8
• 4942 см³ (302 CID) V8
• 6997 см³ (427 CID) V8

• Auto Passion № 49 Июль 1991 (на франц.)
• La Revue de l’Automobile historique № 7 Март/Апрель 2001 (на франц.)
• http://www.gizmag.co.uk/go/1230/1/ [Архівовано 19 листопада 2008 у Wayback Machine.]
• Ford: Пыль и Слава/История автогонок/Лео Левин/1968

Це незавершена стаття про автомобілі. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.